/ Українська, DBT-C / By Francheska Perepletchikova

Почуття любові до себе (ПЛС) — це стабільна та стійка здатність встановлювати зв’язок із любов’ю до себе таких, якими ми є, без умов і зобов’язань. ПЛС — це не те саме, що власне любов до себе, яка є інстинктом самозбереження, вродженим прагненням піклуватися про власний добробут і захищеність. У кризових ситуаціях наша любов до себе дає нам додаткову мотивацію (яка може відчуватися як жага до життя) долати складні життєві виклики (наприклад, війну, полон, втрату близьких), які в іншому випадку можуть зламати нас безнадією та безпорадністю. Однак навіть інстинкти іноді дають збій, оскільки ми можемо зненавидіти себе настільки, що інстинкт самозбереження втрачає силу: результатом є самоушкодження та суїцидальність.

ПЛС означає здатність «підключатися», встановлювати зв’язок із любов’ю до себе за власним бажанням, незалежно від життєвих обставин. Ця здатність є критично важливою для налагодження відносин із собою як із сутністю, яка не є ні хорошою, ні поганою, а досвід любові до себе не базується на задоволенні вимоги бути «достатніми». ПЛС дозволяє людині цінувати та насолоджуватися власними здібностями, вродженими нахилами, талантами та хистом, а також набутими навичками, інтересами, компетенціями, досвідом і майстерністю, на противагу спробам самовизначення або задоволення стандартів, нав’язаних оточенням. Основна функція ПЛС полягає в підтриманні безпеки через прагнення до досягнень, навчання, самовираження, творчості, самореалізації та здатності практикувати неприв’язаність до результату. Цю концепцію неможливо прийняти на практиці, якщо відносини з собою побудовані на певних умовах і базуються на тому, як людина проживає своє життя та на якості її відносин з іншими людьми. Дійсно, як можна практикувати неприв’язаність до результату, якщо відносини з собою залежать від цього результату?

На жаль, інформаційне поле, в якому ми існуємо, програмує нас думати про любов до себе як про егоїзм. Пошук в Google — це чудовий спосіб дізнатися про наші колективні знання, переконання, упередження тощо. Ось що пропонує Google в якості синонімів любові до себе: егоцентризм, егоманія, нарцисизм, зацикленість на собі, самозакоханість, марнославство, пихатість, зарозумілість, егоїзм тощо. Отже, ми запрограмовані розглядати любов до себе як небажану рису; натомість від нас практично очікується любов до інших. Таке поєднання є безглуздим, оскільки ми можемо давати іншим лише те, що маємо самі, і якщо ми не відчуваємо любові до себе, дарувати любов іншим людям відповідно не є можливим.

Однак, попри це програмування з боку оточення, ми все одно намагаємося знайти зв’язок із любов’ю до себе, оскільки це біологічно запрограмована потреба — програмування з боку оточення (тобто те, що ми можемо назвати «програмним забезпеченням») не може перекрити вроджене біологічне програмування (тобто «апаратне забезпечення»). Любов до себе найяскравіша, коли спрацьовує інстинкт самозбереження, проте між кризами вона ніби «дрімає» і її важко відчути, так само як більшість з нас не відчуває биття свого серця в стані спокою. Щоб відчути биття свого серця, нам потрібно робити вправи або свідомо вирішити прислухатись до нього, поклавши руку на груди. Подібно до цього, між кризами нам потрібно свідомо вирішити під’єднатися до своєї любові до себе в конкретний спосіб — так, щоб її відчути. Нас не вчать того, як робити це за бажанням; натомість нас програмують на умови «достатності», які ми повинні задовольнити, щоб відчути любов до себе (наприклад, стати достатньо розумними, достатньо стрункими, достатньо успішними, достатньо коханими тощо).

Таким чином, ми запрограмовані ставити умови для досягнення чогось, що насправді є безумовним. Ба більше, замість того, щоб використовувати наше ПЛС як рушій, що природно сприяє творчості, самореалізації, звершенням тощо, ми намагаємося використовувати досягнення для зміцнення зв’язку з любов’ю до себе.

Оскільки неможливо досягти зв’язку з любов’ю до себе шляхом задоволення умов, ми продовжуємо зазнавати невдач. Це призводить до самокритики, самоосуду, самозвинувачення, сорому та спроб стати ще краще, досягти ще більше, щоб нарешті стати «достатньо хорошими». Проте це «достатньо» так і не настає, й незадоволення та сором від чергової невдачі починають новий виток замкненого кола прагнень і розчарувань. Це коло підриває стабільність нашого безумовного зв’язку з собою, як із сутністю, яка не є ні хорошою, ні поганою.

Крім того, ПЛС не є синонімом гордості, самоповаги, впевненості в собі, турботи про себе, самореалізації тощо. Останні поняття належать до умовної сторони існування, оскільки базуються на залежності «якщо-то» (наприклад, «я відчуваю гордість, тому що мені вдалося розв’язати цю проблему»). Натомість любов до себе є безумовною (тобто «я просто є і завжди можу відчувати любов до себе, бо я маю її з народження, так само як серце, що б’ється»). Любов до себе — це дар, а не досягнення. Це означає, що нам не потрібно ставати кимось, володіти чимось, досягати чогось і ніхто не повинен нас любити, щоб ми могли відчувати любов до себе. Потрібно лише навчитися цього. Звичайно, нам необхідні також і досягнення, і надбання, і любов інших людей. Але ці аспекти життя важливі для наших стосунків із зовнішнім світом, а не для стосунків із собою.

Існує діалектична рівновага між умовними та безумовними аспектами двох типів відносин — відносин із собою та відносин з іншими. Наші відносини із собою не залежать від наших відносин з іншими людьми (хоча ми запрограмовані вірити в це). Однак наші відносини з іншими людьми залежать від наших відносин із собою, оскільки ми робимо з іншими те, що робимо з собою. Наприклад, якщо я самокритична, я буду критично та осудливо ставитися до інших і матиму схильність інтерпретувати їхні слова як критику, незалежно від їхніх намірів. Якщо я відчуваю біль всередині, я поширюватиму біль. Якщо я відчуваю радість, я поширюватиму радість.

Батьківська безумовна любов до дитини та радикальне прийняття її реакцій формують основу для здатності дитини відчувати любов до себе. З іншого боку, всеосяжна та невибіркова інвалідація заважає дитині відчувати любов до себе. Їй важко навіть усвідомити, що любов до себе можлива — якщо навіть від батьків, які повинні любити свою дитину просто тому, що вона існує, ця любов не відчувається. Одним з аспектів, який може сигналізувати дитині, що її не люблять безумовно, є батьківські «треба». Батькам необхідно уникати зациклення на тому, якою дитині «треба» бути, і спроб сформувати дитину за своїм образом і подобою. Ми всі народжуємося запрограмованими за образом і подобою Бога, Всесвіту, природи (залежно від того, хто в що вірить). Ми можемо назвати це запрограмованим «апаратним забезпеченням», аналогічно до того, як наш мозок є біологічним комп’ютером. Це апаратне забезпечення містить таланти, особливості навчання, риси, характеристики, схильність до фізіологічних і психологічних розладів тощо. Іншою метафорою, яку ми можемо тут використати, є Давид Мікеланджело, оскільки кожен з нас є чудовим витвором мистецтва. На жаль, батьки часто ставляться до своїх дітей як до простих блоків мармуру, які вони повинні перетворити на Давидів. Тож, маючи найкращі наміри, вони беруть зубило та молоток (образно кажучи), щоб вирізати цей «блок мармуру» за своїм власним образом і подобою — спотворюючи вже сформованого Давида. Натомість же вони повинні усвідомити, що їм довірено побачити Давида у своїй дитині, любити цього Давида безумовно та допомогти своїй дитині побачити, полюбити та реалізувати Давида в собі. Нездатність виконати ці завдання може призвести до того, що дитина стане самокритичною, буде ненавидіти себе, прагнути досягти «достатності», не зможе реалізувати власні таланти, дозволить іншим людям визначати себе або нав’язувати самовизначення тощо. Така самокритична позиція руйнує стосунки з собою і, відтак, створює серйозні проблеми у стосунках з іншими людьми